<- Вернуться

ФОТОВИСТАВКА «ГОЛОДНА СИМФОНІЯ»

Радянське керівництво викреслило тему геноциду українців – Голодомору 1932-1933 рр. з газет, шкільних підручників, літератури, музики, художнього мистецтва, взагалі з життя. Але не з пам’яті українського народу. З проголошенням незалежності Україна заговорила про те, що завжди неофіційно пам’ятала, про те, що так боліло. В тому ж 1991 році з`явилась перша художня кінострічка Олеся Янчука «Голод -1933», було видано перші інтерв’ю людей, свідків, які пережили Голодомор – «33-й: Голод. Народна Книга-Меморіал». Акт проголошення незалежності став зеленим світлом для українських вчених, митців та всіх громадян щоб розповісти про пережите ними, їхніми рідними, їхнім народом. Розповісти всіма можливими способами.

Час спливає, покоління змінюються, та пам'ять про Голодомор живе в наших серцях. Українці продовжують робити наукові дослідження, записувати спогади очевидців Голодомору, знімати фільми про 1933-й, створювати художні твори. Ця пам'ять є незламною та невичерпною через широке усвідомлення її значущості.

Фотосет, присвячений темі Голодомору, створено в 2015 році Лілою Перегудою та Ксенією Пілявською.

Образ Жінки-Смерті/Жінки-Пам’яті з 1932-1933 рр. допомогла передати фотограф Ксенія Пілявська, а відтворила цей образ Ліла Перегуда.


 

" …На світлинах зображена Жінка-Смерть — це молода жінка, але від почуття голоду і почуття скорботи від втрати своїх рідних — дітей, чоловіка, вона перетворилась на стару, і вже не боїться смерті, а лише чекає на неї.

Дуже важко передати таку непросту тему, як голодомор, у фотографіях. Роздуми про те, що голодомор 30х років - це мільйони безвинних жертв, мільйони наших пращурів, наших земляків, а також розповіді мого дідуся, якому вже понад 97 років, і який був свідком тих подій, і стали поштовхом для створення фотосесії.

Ця трагедія назавжди залишиться у пам’яті українців, як найстрашніша сторінка нашого минулого. Нам, українцям, та усій світовій спільноті треба визнати, що український народ став жертвою тяжкого злочину, який ніколи не повинен повторитися. Нам потрібно усвідомити, що ми є нащадками тих, хто загинув у тих тяжких муках. "

Ксенія Пілявська

Фотограф


 

" …я вирішила, що саме час показати страшні речі такими, якими вони стали - буденними. Вони ось тут, у нашому дворі, на телефонному дроті, за стінами й вікнами. Так з'явився образ цієї голодної жінки, яка одночасно є й самою смертю. Біля неї немає ані дітей, ані тварин, ані жодної іншої людини - вона остання. Вона не шокує виснаженістю, голими кістками чи людожерством - вона лякає тим, що в неї ще є сили прийти за тобою, бо минуле таке близьке й реальне.

Вона йде і за тими, хто забув, сховався за теплими мурами, і за тими, хто насміхається над пам'яттю предків, за поетами, за звичайними людьми - і все розставить по місцях.

В ній є відлуння голосів тих жертв, наче вони посилають її, безсмертну і невтомну, прийти й нагадати живим, що було колись. Можна сказати, що ця жінка - це Пам'ять».
 

Ліла Перегуда

Поетеса, музикант